Доцент кафедри конституційного права України
Кандидат юридичних наук
Доцент
Судовий захист прав людини
6.04
Соматичні права – група прав людини, що представляють собою можливості особи вільно розпоряджатись власним тілом. При цьому слід зазначити, що не всі права четвертого покоління є соматичними, однак всі соматичні права можна віднести до прав четвертого покоління. На сьогодні питання необхідності законодавчої регламентації вказаних прав (особливо деяких з них, таких, як право на евтаназію, клонування, гендерну ідентичність тощо) як в Україні, так і в інших країнах світу, є достатньо дискусійним. Це пов’язано, перш за все, з морально-етичними аспектами, адже реалізація ряду вказаних прав часто вступає у дисонанс з почуттями, релігійними переконаннями інших людей, суперечить загальноприйнятим нормам моралі. Відсутність єдиного підходу до розуміння змісту цих прав, а також неоднозначне ставлення до них з боку суспільства є однією з причин відтермінування їх інституціоналізації. Законодавство України не містить терміну «соматичні права», однак нормативна регламентація суспільних відносин у вказаній сфері в Україні поступово відбувається: від поступового визнання і закріплення на законодавчому рівні відповідних прав людини до повної їх заборони (Закон України «Про заборону репродуктивного клонування людини» від 2004 р.). При цьому слід звернути увагу на позицію Європейського суду з прав людини щодо регулювання відносин у такій чутливій сфері, як реалізація соматичних прав, яка часто зводиться до того, що держави мають володіти значною свободою розсуду в цих питаннях. Тому слід акцентувати на необхідності удосконалення нормативного регулювання зазначених суспільних відносин на національному рівні, що, по-перше, відповідатиме міжнародним стандартам у зазначеній галузі, і, по-друге, сприятиме здійсненню державою свого позитивного зобов’язання щодо належного гарантування і реалізації вказаних прав в Україні. Таким чином, можна виділити характерні ознаки соматичних прав. Так, специфікою вказаної категорії прав можна назвати те, що питання про необхідність (можливість) їх законодавчого закріплення і реалізації породжує значні етичні, моральні проблеми і потребує філософського осмислення через неоднозначне ставлення до таких новітніх прав, неможливість їх сприйняття через суперечність їх сформованим століттями звичаям, традиціям, релігійним поглядам. По-друге, соматичні права безпосередньо пов’язані з людською гідністю, з правом на повагу до людської гідності. Як зазначає сам Європейський суд у рішенні у справі «Christine Goodwin v. The UK» від 3.07.2002 р., «сама сутність Конвенції полягає в повазі до людської гідності і свободи людини». По-третє, ці права є новітніми правами, правами «четвертого покоління», що з’явились у другій половині ХХ-на початку ХХІ століть, їх поява пов’язана із стрімким розвитком науки, з появою нових, сучасних технологій в галузі медицини, біології, генетики тощо. Позиція прихильників смертної кари базується на низці аргументів. Прийнято вважати, що засудження до такого виду покарання сприятиме запобіганню скоєння особливо тяжким кримінальних правопорушень. Смертна кара, на думку її прибічників, виступає ефективним засобом захисту від найжорстокіших правопорушників, які не підлягають реабілітації та не визнають свою провину. Смертний вирок для злочинця виключає можливість вчинення ним іншого правопорушення. Важко із впевненістю наголошувати на виправній силі позбавлення волі. Навіть за довічного узв’язнення правопорушник може втекти з місця відбування покарань або вчиняти злочини за гратами. Смертна кара може якіюсь мірою задовільнити почуття помсти потерпілого і хоча б частково компенсувати втрати для рідніх. Ніхто не має права розпоряджатися чужим життям (якщо йдеться про вчинення вбивства). Злочинець повинен відповідати тією мірою, яка є пропорційною вчиненому ним злочину. Держава, яка бере на себе роль ката, сприяє атмосфері соціальної справедливості. Відповідно, зростає рівень довіри до органів державної влади. Переваги смертної кари окреслюються також тим, що до виконання смертного вироку засуджений володіє цілим комплексом прав. Правопорушник має можливість в касаційному порядку звернутися до суду з оскарженням рішення про його страту, може написати клопотання про помилування, має право звертатися до адвоката та на зустрічі з ним у необмеженій кількості. Одним з основних аргументів доцільності запровадження смертної кари є також економічний фактор. Такий вид покарання є більш раціональним з боку фінансових витрат. Для утримання злочинців у в’язницях щорічно заохочуються кошти платників податків, серед яких можуть бути і кошти постраждалих. А відбування покарань за кошти інших осіб не є справедливим в контексті вчинених правопорушень. Поширеною є діаметрально протилежна думка тих, хто виступає проти функціонування інституту смертної кари. Така міра покарання є породженням жорстокості та злочинності в соціумі і виступає тим же вбивством, але закріпленим законодавчо. Численними дослідженнями з’ясовано, що відсутність такого інституту не призводить до збільшення кількості тяжких кримінальних правопорушень. Зростання гуманізації сприяє зменшенню рівня злочинності в суспільстві. Страта виключає можливість перевиховання або переосмислення своїх дій злочинцем. Можна припускати, що у разі застосування до винуватої особи іншого виду покарання, наступні кримінальні правопорушення не були б вчинені. Ми підтримуємо позицію противників смертної кари і наголошуємо на тому, що виконання смертних вироків суперечать меті покарання – виправленню засуджених. Адже особи, які відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі, мають право звернутися до Президента з клопотанням про помилування. У разі притягнення до відповідальності невинної особи, довічне позбавлення волі дає можливість на виправлення судової помилки. Крім того, будь-який грошовий фактор не має позбавляти людину життя, яким би раціональним з економічної точки зору це не було. Найбільш доцільним видається використання такого виду покарання, як довічне позбавлення волі. Сучасне суспільство досягло високого рівня гуманності та поваги до людської гідності, про що свідчить і практика застосування такого виду покарання, як довічне ув’язнення. Слід хоча б згадати рішення ЄСПЛ «Petukhov v. Ukraine» від 12.03.2019 р., після ухвалення якого Конституційний Суд України рішенням від 16.09.2021 р. (справа про перегляд вироку особі, караній на довічне позбавлення волі) визнав такими, що не відповідають Конституції України положення статей 81, 82 Кримінального кодексу України, які не передбачали можливість застосування умовно-дострокового звільнення до осіб, яких засуджено до відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі.
Не брала
Не працювала консультантом
Не працювала консультантом
Не читала
Не маю
Не є членом спеціалізованої ради
Не була
Не була
Не була
Не була
Не співпрацювала
Не брала участі
Не брала участі
Не отримувала
Звіт затверджений на засіданні кафедри
Протокол № від