ІНДИВІДУАЛЬНИЙ ЗВІТ ВИКЛАДАЧА
Кафедри цивільної юстиції та адвокатури
НАЦІОНАЛЬНОГО ЮРИДИЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ
імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО
ЗА 2024 РІК

доцентка кафедри цивільної юстиції та адвокатури

кандидат юдичних наук

доцент

Докази та доказування у нотаріальному процесі

Висвітлюється сутність наукової дискусії процесуалістів щодо визначення поняття доказування, його елементів та суб’єктів, обов’язків доказування. На підставі аналізу висловлених у науці цивільного процесуального права позицій авторів, що обґрунтовують протилежні підходи до зазначених питань, визначається, що підґрунтям цієї наукової дискусії є розбіжності поглядів на суд як суб’єкт доказування. Визнається, що наповнення термінів «доказування» та «доведення» різним змістом не представляється переконливим, не базується на чинному процесуальному законодавстві і не відповідає інтересам правозастосовної практики. Доводиться, що виключення суду з суб’єктів доказування (навіть стосовно такого елементу як збирання доказів) суперечить правилам доказування, закріпленим у чинному цивільному процесуальному законодавстві. Висновується, що цивільному судочинству властиві такі елементи доказування як вказівка на факти, визначення доказів, збирання доказів, дослідження доказів, оцінка доказів. При цьому склад суб’єктів доцільно визначати не для усього процесу доказування в цілому, а окремо для кожного із зазначених елементів. Наприклад, суд не є суб’єктом подання доказів, але є суб’єктом дослідження та оцінки доказів. Доказування у нотаріальному процесі розглядається як процесуальна діяльність нотаріальних органів та заінтересованих суб’єктів нотаріального провадження, спрямована на встановлення юридичних фактів, необхідних для постановлення законного та обґрунтованого нотаріального акта. Обґрунтовується, що встановлення наявності або відсутності певних юридичних фактів, з якими пов’язана можливість застосування відповідної норми, здійснюється лише в межах процесу доказування, за особливими правилами, що передбачають права та обов’язки суб’єктів нотаріального провадження щодо подання, дослідження та оцінки доказів, і мають суттєві відмінності від подібних правил у цивільному процесі внаслідок безспірного характеру нотаріальної діяльності. Наголошується, що особливістю нотаріальної процесуальної форми є встановлення фактів переважно на підставі дослідження саме письмових доказів як найпоширенішеного засобу доказування у нотаріальному процесі, а законодавчо закріплена система вимог до документів, що подаються для вчинення нотаріальних дій, утворює специфічні правила допустимості нотаріальних письмових документів – доказів, зумовлені предметом діяльності нотаріальних органів як органів безспірної цивільної юрисдикції на відміну від правил допустимості у цивільному процесі. Складовою допустимості нотаріальних документів – доказів визнаються правила отримання їх нотаріусом і у цьому зв’язку висвітлюється практична проблема розмежування обов’язків щодо збирання письмових доказів під час вчинення нотаріальних дій, зумовлена недоліками законодавчого врегулювання цього питання, та пропонуються шляхи її вирішення. Висвітлюються наслідки невиконання заінтересованою особою обов’язку подання письмових доказів у нотаріальній справі. Висновується, що у нотаріуса може виникати обов’язок витребовування письмових документів - доказів на підставі ст. 46 Закону, але лише за умов, що заінтересована особа з об’єктивних чи суб’єктивних причин самостійно подати нотаріусу цей доказ не може, і це положення має віднайти відповідне закріплення у ст. 46 Закону. Обґрунтовується необхідність належного унормування порядку направлення документу – доказу на експертизу щодо його справжності та процесуального оформлення цієї дії. Доводиться, що направлення документів на експертизу є такою дією нотаріуса, що може бути вчинена винятково з ініціативи або згоди заінтересованої особи, яка подала такий документ на підтвердження певного факту. Висвітлюються правила розмежування письмових доказів на такі, що підлягають збереженню у матеріалах нотаріальної справи, та такі, що підлягають поверненню заінтересованим особам із збереженням у нотаріуса їх копій (фотокопій).

Не брала участі

• О.Первомайський
  Враховуючи сучасні реалії функціонування судової системи України, і особливо у контексті її недофінансування, зумовленого об’єктивними підставами, встановлення визначеного у Законі «Про судовий збір» розміру ставки судового збору за подання до суду касаційної скарги на рішення суду та заяви про приєднання до касаційної скарги на рішення суду, визначеної приписом підпункту 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону, в аспекті забезпечення права на доступ до суду касаційної інстанції слід визнати домірним (пропорційним), а доводи конституційної скарги Конторського П.Ф. стосуються не неконституційності окремих законодавчих положень, а його суб’єктивної оцінки правомірності дій Верховного суду у його конкретній правовій ситуації, що полягає у поверненні конкретно його касаційної скарги, а також дискреційних повноважень суду, реалізованих не у відповідності із намірами заявника.
• О.Совгиря
  За своєю сутністю і законодавче упущення, і законодавча прогалина свідчать про повну або часткову відсутність нормативно-правового регулювання певних суспільних відносин, які входять до сфери правового регулювання. Здійснюючи контроль за конституційністю нормативно-правових актів, Конституційний Суд України може виявити відсутність у досліджуваному нормативно-правовому акті належного нормативного врегулювання суспільних відносин, а отже встановити законодавчу прогалину (законодавче упущення, законодавчий недолік), внаслідок чого унеможливлена реалізація прав, гарантованих Конституцією і на реалізацію яких була впроваджена ця норма. Встановити певну чітку відмінність між законодавчою прогалиною і упущенням неможливо, оскільки ці терміни не закріплені на законодавчому рівні, відсутнє їхнє тлумачення. Визнаючи норму неконституційною через недостатню та неповну врегульованість певних суспільних відносин, Конституційний Суд підтверджує наявність прогалини у правовому регулюванні, заповнення і усунення якої має бути здійснене законодавчою гілкою влади. Таким чином, можна виснувати що законодавче упущення та законодавча прогалина є тотожними правовими явищами. Конституційний Суд України здійснює розгляд справ про законодавчі упущення на підставі п. 1 ч. 1 ст. 150 Конституції України, а також на підставі ст. 151-1 Конституції України в межах здійснення судового контролю за конституційністю правових актів, які видані уповноваженими суб’єктами на території України. передбачена законом процедура госпіталізації недієздатної особи без судового контролю перетворювала цю норму на неконституційну, суперечила статтям 3, 8, 29, 55 Конституції України. Як бачимо, виявлений Конституційним Судом законодавчий недолік (прогалина, упущення) призвів до порушення базових принципів Конституції України. Водночас слід звернути увагу на те, що Конституційний Суд вказав такий порядок виконання цього рішення: до моменту законодавчого врегулювання питання забезпечення судового контролю за госпіталізацією до психіатричного закладу недієздатної особи на прохання або за згодою її опікуна за рішенням лікаря-психіатра така госпіталізація можлива лише за рішенням суду. У такий спосіб Конституційний Суд України до моменту внесення відповідних змін Верховною Радою України взяв на себе повноваження з усунення цього законодавчого упущення.

• Велика Палата
  Д.Луспеник
  Відповідно до ст. 147-1 КЗпП України, дисциплінарні стягнення застосовуються органом, якому надано право прийняття на роботу (обрання, затвердження і призначення на посаду) даного працівника. Отже, позаяк позивач був звільнений наказом Департаменту освіти і науки виконавчого органу Київської міської ради, то саме він і має бути відповідачем за вимогою про поновлення на роботі. Належним відповідачем за вимогами працівника (директора школи) щодо стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу є, відповідно до ст. 1 Закону України «Про оплату праці» роботодавець, позаяк заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. немає підстав говорити і про виплату середнього заробітку працівнику за час вимушеного прогулу під час призупинення дії трудового договору. Окрім зазначеного, вважаємо за необхідне наголосити: утворення єдиної судової практики стосовно розгляду судами подібних цивільних справ представляється проблематичним з огляду на те, що суб’єктний склад сторін таких трудових спорів буде різним залежно від виду та порядку створення конкретного закладу середньої освіти, структури органів управління і джерел їх фінансування.
• Касаційний цивільний суд
  Гулько Б.І.
  Склад сторін у цих справах зумовлюється особливістю цих правовідносин, суб’єктом яких нотаріус не є. Судове рішення у таких справах має містити висновок про обсяг та належність прав та обов’язків суб’єктів спірних правовідносин, а не нотаріуса. Звісно, особу, яка є позивачем, ніхто, і в тому числі суд, не може обмежити у виборі відповідачів. Але якщо нотаріус буде визначений як відповідач у позовній заяві, то у позові до нього в результаті розгляду справи слід відмовляти, оскільки він не в змозі своїми діями або припиненням своїх дій вплинути на поновлення порушеного права позивача. Отже, відповідати, тобто виконувати певні обов’язки, підтверджені судовим рішенням у справі, можуть тільки суб’єкти спірних матеріальних правовідносин, а саме - інша сторона договору. Як безпосередньо вбачається зі змісту наведених актів, це дві різні нотаріальні дії, що суттєво відрізняються і процедурою вчинення, і змістом, і метою, і правовими наслідками, і реквізитами правозастосовного нотаріального акту. Якщо нотаріусом було засвідчено справжність підписів на документах, то воно допускається лише в тому разі, якщо текст такого документу відповідно до закону або за вимогою сторін не підлягає нотаріальному посвідченню. Отже, нотаріус не може посвідчувати справжність підпису на документі, які мають характер правочинів, бо за таких обставин необхідно вчинювати саме посвідчення правочинів. Нотаріус, засвідчуючи справжність підпису, не посвідчують факти, викладені у документі, а лише підтверджують, що підпис зроблено певною особою.
• Касаційний цивільний суд
  Гулько Б.І.
  вирішуючи справу за позовом власника (землекористувача) земельної ділянки про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, суди зобов`язані встановити всі обставини справи, зокрема: чи є позивач власником (користувачем) земельної ділянки; чи звертався він до компетентного державного органу про прийняття забудови до експлуатації; чи є законною відмова у такому прийнятті; чи є порушення будівельних норм та правил істотними. При цьому наявність хоча б однієї з трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним. Неправильне ж або неповне визначення фактів, які необхідно встановити для правильного вирішення спору, призводить до того, що не всі особи, прав яких безпосередньо стосується вирішення спору, притягуються до участі у справі і мають змогу реалізувати своє право на судовий захист, а зазначене, своєю чергою, зумовлює ухвалення незаконних судових рішень. Отже, суд може дійти висновків про порушення прав та інтересів органу місцевого самоврядування, до повноважень якого належить контроль за додержанням законодавства та містобудівної документації при забудові території. Поряд із цим належним відповідачем у справі про визнання права власності на самочинне будівництво є також і міська рада, до відання органу якої належить контроль за дотриманням вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил, положень містобудівної документації всіх рівнів, вихідних даних для проектування об`єктів містобудування, проектної документації щодо об`єктів, розташованих у певних територіальних межах. Слід наголосити, що у даній справі має юридичне значення той факт, що особа, яка здійснила самочинне будівництво, вже набула право власності на земельну ділянку, в межах якої воно розташоване, позаяк за умов, що власником такої земельної ділянки була б інша особа, вона також мала б бути залучена до участі у справі як співвідповідач, бо суд мав би, вирішуючи справу по суті, сформулювати у резолютивній частині рішення висновок про її права та обов’язки. Проте час переходу права власності на земельну ділянку вже не має юридичного значення, оскільки сам факт передачі права власності свідчить про визнання за позивачем права на забудову з боку власника (користувача) земельної ділянки та відсутність між ними спору з цього питання. Для забезпечення правильного і швидкого вирішення спору суд з урахуванням конкретних її обставин повинен чітко вирішити питання про склад учасників справи та інших учасників процесу. Суду необхідно також встановити осіб, які можуть брати участь у справі як співпозивачі або співвідповідачі, треті особи. Водночас ЦПК України саме на позивача покладає обов`язок визначати відповідача у справі. Звертаючись до суду з позовом, заявник повинен чітко зазначити спосіб захисту, якого він вимагає, та яке право він вважає порушеним, невизнаним чи оспорюваним, вказати, ким порушені його права та в чому полягає порушення. Відповідно до частин першої та другої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Зазначене дозволяє виснувати, що у справі, щодо якої надано запит, йдеться не про процесуальну ситуацію заміни неналежного відповідача, а про необхідність застосування процесуального інституту пасивної співучасті. При цьому категорично не можна погодитися із пропозиціями визначати участь відповідної інспекції державного архітектурно-будівельного контролю як суб’єкта статті 56 у формі надання висновків на виконання ними своїх повноважень, що були свого часу сформульовані у п. 10 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 р. (п. 10). Суд при розгляді справи має виходити зі складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред`явлення позову до частини відповідачів суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та вирішує справу за тим позовом, що пред`явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому. Визначення відповідачів, предмета та підстав позову є правом позивача, натомість, встановлення належності та повного складу відповідачів задля забезпечення законності та обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. Якщо позивач не заявляє клопотання про залучення інших співвідповідачів у цивільній справі згідно специфіки спірних правовідносин, суд має відмовляти у задоволенні позову.

не брала участі

Не брала участі

Не прочитано

• Круглий стіл, проведений кафедрою цивільної юстиції та адвокатури, Європейський день цивільної юстиції 27.10.2023 Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, Харків Україна
• XXІІ Міжнародній науково-практичній конференції Modern scientific research: theoretical and practical aspects. 08.05.2024 - 10.05.2024 Осло Норвегія
• Матеріали Науково-практична конференція «Теорія та практика сучасної юриспруденції» 25.05.2024 Харків Україна
• Міжнародна науково-практична конференція “ЦИВІЛЬНЕ СУДОЧИНСТВО УКРАЇНИ НА ШЛЯХУ ДО ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ”, присвячена 100-річчю від дня народження професорів Михайла Штефана та Павла Заворотька 17.05.2024 Київський національний університет імені Шевченка, Київ Україна
• XIII Міжнародна науково-практична конференція INTERNATIONAL FORUM: PROBLEMS AND SCIENTIFIC SOLUTIONS. 06.06.2024 - 08.06.2024 Мельбурн Австралія
• IV міжнародна науково-практична конференція Modern directions and movements in science 16.06.2024 - 18.06.2024 Люксембург Люксембург
• Міжнародна науково-практична конференція «Ствердження верховенства права та нотаріат: досвід країн Євросоюзу та України» 13.09.2024 Вільнюс Литва
• Круглий стіл: Європейський день цивільної юстиції 25.10.2024 Харків Україна

не маю

Не є

Не була

Не була

Не була

Не була

Запрошена на Міжнародну науково-практичну конференцію Нотаріальною палатою Литви

Не брала участі

Не брала участі

Не отримувала

Не брала уччасті

Відсутня