-
Лемак В.В.
Запит від 08.10.2024 № 359-005-25/4124, щодо відповідності Конституції України окремого положення абзацу п’ятого статті 2 Закону України «Про поховання та похоронну справу».
Виходячи зі змісту конституційної скарги, оскарженню підлягає передбачена у ст. 2 Закону дефініція поняття «могила», яка визначена як місце на кладовищі, у крематорії, колумбарії або в іншій будівлі чи споруді, призначеній для організації поховання померлих, де похована труна з тілом померлого чи урна з прахом. Ну думку суб’єкта звернення із конституційною скаргою, така дефініція повинна включати й «інше місце, де похована труна з тілом померлого чи урна з прахом».
За даними Дослідницької служби Верховної Ради України різною є практика щодо організації місць поховання в зарубіжних державах. У законодавстві низки держав установлено жорсткі вимоги щодо організації та експлуатації кладовищ (Франція, Литва, США, Швеція, Фінляндія). В окремих державах при цьому не заборонені домашні поховання (окремі штати США, землі Німеччини, Австрії), поховання на територіях спеціально виділених та облаштованих зелених зон, меморіальних гаїв тощо (Німеччина, Велика Британія, США, Швеція).
Виокремлення спеціальних місць поховань забезпечує прогнозованість поведінки (правову визначеність) учасників правовідносин, можливість правового регулювання і їхньої охорони з боку держави. Крім цього, чітка ідентифікація спеціальних місць, відведених для поховання, дає можливість людям утриматися від протиправної поведінки, яка може становити склад правопорушення, передбаченого ст. 297 Кримінального кодексу України (наруга над могилою, іншим місцем поховання або над тілом померлого).
З огляду на зазначене сама по собі дефініція поняття могили як місця на кладовищі або іншій будівлі чи споруді, призначеній для організації поховання померлих, необхідна для ефективного регулювання процесу поховання, забезпечення прав померлих, шанобливого ставлення до місця поховання та тіла людини, яка померла, прогнозованості у поведінці інших людей щодо місць поховань, а також відмежування протиправної поведінки від правомірної.
Оскільки в Україні значна кількість місць поховань все ще не є благоустроєними, а також існують об’єктивні обставини, які можуть зумовлювати «ситуативні» поховання не у спеціально призначених для цього місцях, позитивним обов’язком держави є запровадження механізмів забезпечення поваги до тіла померлого.
Тому на нашу думку не стільки дефініція поняття могила чи практика відведення спеціальних місць для поховань повинні бути предметом конституційного контролю, а виконання державою позитивного обов’язку щодо ефективного законодавчого регулювання і спроможності запропонованих механізмів врахувати обставити, які зумовили поховання не у призначених для цього місцях (в тому числі до набуття чинності Законом і за надзвичайних умов, зокрема воєнного стану та тимчасової окупації окремих територій), при цьому гарантувавши повагу і належне ставлення до тіла померлого та місця поховання.
-
Кичун В.І.
Запит від 13.02.2024 № 364-005-16/533, щодо чинності на сьогоднішній день приписів пункту 3 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України "Про перелік обʼєктів права державної власності, що не підлягають приватизації" від 2 жовтня 2019 року № 145-IX.
Виходячи зі змісту, розмежування у Законі припинення дії і втрати чинності само по собі носить певною мірою досить штучний і умовний характер. «Втрата чинності» існує ніби як окреме поняття поряд із «припиненням дії». Існують випадки, коли втрата чинності обумовлена спеціальним юридичним фактом визнання акта (положення) таким, що втратив чинність (рішення референдуму, рішення правотворчого органу, суду, визнання неконституційним тощо). При цьому встановлення законодавцем конкретного строку дії означає припинення дії відповідним положенням зі спливом такого строку, але водночас також означає і втрату чинності відповідними положеннями. виходячи з наведеного можна зробити висновок про існування ознак для кваліфікації приписів пункту 3 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України "Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації"» від 2 жовтня 2019 року № 145-IX як таких, що втратили чинність (закінчення строку дії, обумовленого в самому положенні; інших підстав для втрати чинності чи визнання положення нечинним не встановлено). Водночас для того, щоб коректно визначити зміст «втрати чинності» і чи є конкретне положення чинним, потрібно виробити позицію Суду і встановити загальні підстави і механізми втрати чинності (його окремого положення) нормативно-правових актів, при цьому також варто враховувати природно-правові критерії нечинності (формула Радбруха), можливість фактичного скасування положень однопредметним актом, скасування (нечинність) внаслідок незастосування (ефект desuetudo) тощо. Також бажано встановити співвідношення між втратою чинності і припиненням дії. Якщо йдеться про втрату чинності у зв’язку із закінченням терміну дії акта (його положення), то варто встановити чи достатньо для цього вказівки на строк застосування відповідного положення в ньому самому, чи це має бути якесь окреме положення, яке додатково визначає (обумовлює) строк його.
-
Первомайський О.О.
Запит від 06.05.2024 № 361-005-16/1599 щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 61 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 9 квітня 1992 року № 2262-XII зі змінами.
Виходячи зі змісту, оспорювані приписи не відповідають частинам першій, другій статті 24, частинам першій, четвертій 41, частині першій статті 46 Основного Закону України.
Конституційний Суд України неодноразово розв’язував питання, що стосуються реалізації конституційного права на соціальний захист, і сформулював юридичні позиції, згідно з якими за Конституцією України певні категорії громадян України потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави; до них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі, у тому числі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, органах, що забезпечують суверенітет і територіальну цілісність, її економічну та інформаційну безпеку (Рішення від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, Рішення від 17 березня 2004 року № 7-рп/2004, Рішення від 20 грудня 2016 року № 7-рп/2016). Отже, згідно з наведеними приписами чинного законодавства, що регулюють спірні правовідносини, суми недоодержаної пенсії виплачуються членам сім’ї, які належать до осіб, що забезпечуються пенсією у разі втрати годувальника, а батьки і дружина (чоловік) мають право на одержання цих сум і в тому разі, якщо вони не належать до осіб, які забезпечуються пенсією у разі втрати годувальника. Таке саме право мають також члени сім’ї, які проживали разом з пенсіонером на день його смерті. Розглядаючи питання допустимих меж обмеження гарантованого Конституцією України права власності, Конституційний Суд України зазначав, що право власності не є абсолютним, тобто може бути обмежене, однак втручання у це право може здійснюватися лише на підставі закону з дотриманням принципу юридичної визначеності та принципу пропорційності, який вимагає досягнення розумного співвідношення між інтересами особи та суспільства; при обмеженні права власності в інтересах суспільства пропорційними можуть вважатися такі заходи, які є менш обтяжливими для прав і свобод приватних осіб з-поміж усіх доступних для застосування заходів [абзац сьомий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 5 червня 2019 року № 3-р(I)/2019].
-
Кичун В.І.
Запит від 10.07.2024№ 364-005-16/2738 щодо позиції стосовно питань, порушених у конституційній скарзі Петричука Олександра Анатолійовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 1 частини п’ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України. Виходячи зі змісту конституційної скарги порушених громадянином України Петричуком Олександром Анатолійовичем, щодо відповідності принципу верховенства права (частині 1 статті 8 Конституції України) пункту 1 частини п’ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАСУ). На думку фахівців кафедри конституційного права України і адміністративного права, Верховний Суд задля уникнення колізій мав би самостійно оцінювати відповідність Конституції України законів та інших правових актів, і в разі виявлення неконституційності застосовувати не їх, а норми Конституції України як норми прямої дії з подальшим зверненням до Конституційного Суду України (ч. 2 ст. 8 Конституції України, ч. ч. 1, 4 ст. 7 КАСУ). Свідченням доцільності застосування такого порядку є відсутність в наведених судових справах заперечень Верховного Суду щодо обґрунтованості правових позицій Конституційного Суду України в його рішеннях про визнання законів неконституційними. Ігнорування такого порядку призводить до того, що Верховний Суд в своїх остаточних рішеннях застосовує закони, що не повною мірою відповідають Конституції України, а в подальшому, після визнання таких законів неконституційними Конституційним Судом України, відмовляє в перегляді таких рішень за виключними обставинами. Натомість, дотримання Верховним Судом такого порядку убезпечило б судову практику від помилкового застосування неконституційних законів, не призводило б до стану системного невиконання рішень Конституційного Суду України та сприяло б гарантуванню верховенства права, зміцненню довіри до судової влади та держави в цілому. Одним із правових засобів подолання зазначеної проблеми могло б бути застосування Конституційним Судом України відповідно до Закону України «Про Конституційний Суд України» встановлення порядку та строків виконання його рішень Верховним Судом, зобов’язання Верховного Суду надання письмового підтвердження виконання ним рішень, додержання висновків Конституційного Суду України. Варто зазначити, що як в ухвалі від 22.11.2023 року, так і в інших судових рішеннях Верховний Суд в якості підстави для відмови в задоволенні заяви про перегляд судових рішень за виключною обставиною в порядку пункту 1 частини п’ятої статті 361 КАСУ також вказує на «невиконуваність» постанови від 01.12.2022 року в адміністративній справі № 600/780/21-а за позовом Петричука О.А. до Чернівецької обласної прокуратури. Підставою для такої позиції Верховного Суду є конструкція пункту 1 частини п’ятої статті 361 КАСУ, за якою перегляд за виключними обставинами в разі встановлення Конституційним Судом України неконституційність закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи може здійснюватися за умови «якщо рішення суду ще не виконано». На нашу думку, у наведеній конструкції пункт 1 частини п’ятої статті 361 КАСУ не відповідає вимозі правової визначеності, яка за сталою практикою Європейського суду з прав людини, Конституційного Суду України, Верховного Суду розглядається як невід’ємний елемент верховенства права, що є одним із найважливіших принципів загального права.
Зважаючи на наведене нами розуміння правової визначеності, у контексті конституційної скарги не є однозначно зрозумілим та таким, що правовій визначеності не сприяє, чи йдеться в зазначеній процесуальній нормі про можливість перегляду будь-якого судового рішення (тобто ухвали, рішення, постанови (ст. ст. 241, 245, 248 КАСУ), як це передбачено ч. 1 ст. 361 КАСУ, чи лише про перегляд саме «рішення», тобто судового рішення, яке ухвалює в адміністративній справі Верховний Суд як суд першої інстанції (ч. 3 ст. 241, ст. 245, 246, ст. 266 КАСУ) або як суд вищої інстанції (апеляційної, касаційної), який може ухвалювати нові рішення при скасуванні рішень судів попередніх інстанцій (п. 2 ч. 1 ст. 315, 317, п. 3 ч. 1 ст. 349, ст. 351 КАСУ). Така невизначеність свідчить про невідповідність досліджуваної процесуальної норми частині першій статті 8 Конституції України. Також не є очевидним, що законодавчу конструкцію «рішення суду ще не виконане» слід сприймати саме як не вчинення дій з примусового виконання судового рішення, на чому без достатнього обґрунтування, неодноразово після прийняття Касаційним адміністративним судом постанови від 17.12.2019 року у справі № 808/2492/18 наголошував Верховний Суд. Так, відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» сукупність дій, спрямованих на примусове виконання судових рішень, є змістом виконавчого провадження. Органами, що здійснюють примусове виконання рішень адміністративних судів згідно зі статтею 5 цього закону, визначено органи державної виконавчої служби. Разом з тим, виконання рішень адміністративних судів здійснюють й інші органи, зокрема, Державна казначейська служба України – виконання судових рішень адміністративних судів про стягнення коштів з державних органів на підставі Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (п. 6 ч. 1 ст. 5 КАСУ, ст.ст. 139, 143 КАСУ); органи національної поліції – виконання ухвал про привід осіб, явку яких у судове засідання адміністративний суд визнав обов’язковою на підставі Закону України «Про національну поліцію» (ст. 148 КАСУ); податкові керуючі – виконання судових рішень про адміністративний арешту майна платника податків, стягнення коштів за податковим боргом, погашення усієї суми податкового боргу за рахунок майна платника податків, що перебуває у податковій заставі на підставі Податкового кодексу України (ст. 283 КАСУ); посадові та службові особи Державної міграційної служби України, органи (підрозділи) Державної прикордонної служби України, Служба безпеки України – виконання рішень суду про застосування до іноземця або особи без громадянства затримання (з метою ідентифікації та/або забезпечення примусового видворення за межі території України, з метою забезпечення передачі за міжнародними договорами про реадмісію, до виконання зобов’язання про внесення застави (ст. 289 КАСУ); Фонд держмайна України та уповноважені особи з числа працівників апарату РНБО – виконання судових рішень про застосування санкції у вигляді стягнення в дохід держави активів, що належать фізичній або юридичній особі, а також активів, щодо яких така особа може прямо чи опосередковано (через інших фізичних або юридичних осіб) вчиняти дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ними (п. 11 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про санкції»); Державна служба фінансового моніторингу України – виконання судових рішень у справах за зверненням СБУ щодо включення фізичних осіб, юридичних осіб та організацій до переліку осіб, пов’язаних з провадженням терористичної діяльності або стосовно яких застосовано міжнародні санкції, виключення фізичних осіб, юридичних осіб та організацій з такого переліку та надання доступу до активів, що пов’язані з тероризмом та його фінансуванням, розповсюдженням зброї масового знищення та його фінансуванням (ст. 284 КАСУ); Національне агентство з питань запобігання корупції – виконання судових рішень у справах щодо державного фінансування статутної діяльності політичних партій (ст. 289-5 КАСУ) та інші органи. Очевидно, діяльність зазначених органів та посадових осіб з виконання рішень адміністративних судів обумовлена їхнім функціями та владною компетенцією, яка, при цьому, не передбачає включення їх до системи органів, що здійснюють примусове виконання судових рішень у межах виконавчого провадження. З огляду на викладене, вважаємо, що положення пункту 1 частини п’ятої статті 361 КАСУ є такими, що не відповідають ч. 1 ст. 8, ч. 1, п. 1, 9 ч. 2 ст. 129 Конституції України (є неконституційними) у тім, що вони формально унеможливлюють перегляд Верховним Судом за виключною обставиною судового рішення про відмову в задоволенні позову в адміністративній справі, ухваленого ним із застосуванням закону, правового акту чи їх окремих положень, неконституційність яких встановлено Конституційним Судом України.